Сторінками улюбленої книги у 5 класі

                                         
    Одного разу я була свідком розмови, яку згадую через роки з відчуттям  розпачу і безсилля...
     Наближалися свята,  я обирала книгу  на подарунок своїм  дітям - школярикам.
Підійшли молоді батьки,  зі слів було зрозуміло, що їх син навчаєтться у 1 класі. Мама взяла до рук красиву велику книгу з чудовими ілюстраціями, гортаючи її, сама отримувала задоволення. Чоловік помітно нервував, не знаючи, де себе у цей час подіти.
   -Дивись, яка гарна!!!- захоплено піднесла її супутнику.
  Той механічно перегортав сторінки, шукаючи ціну.
  - Ти  що, здуріла? Бачила, скільки вона коштує?- його обурення наростало.
  - Але це ж подарунок!- все ще намагалася вона переконати.
 - Купуй оту - сторінок багато, малюнків мало, скажеш читати -  буде читати , а не малюнки  дивитися. Надовго хватить. І ціна нормальна.
    Вони купили першокласнику сіру книгу - без емоцій, без кольорів, без вражень.
    Чи була вона для дитини подарунком? Чи стала улюбленою?
    Чи можна було би змусити отого супутника дивитися балет- один із видів мистецтва, зрозумілий далеко не кожному, бо "так треба"?
   На жаль, часто у погоні за незрозумілими для себе речами люди перетворюються на супутників - оті тіла, які рухаються навколо когось - дітей, батьків, знайомих - але так і не стають їх частиною. Тоді чиєсь життя стає сірим і одноманітним.
    Сподіваюся, цей випадок був винятком із правила, хоча...
Сьогодні на уроці ми говорили про літературну казку, не просту, а  УЛЮБЛЕНУ.  Домовилися, що діти принесуть свої і ми підемо у бібліотеку - філію №9 - туди, де панує царство мудрості, вічності і слова . Напередодні один з учнів запитав:" А що робити тому, хто не хоче йти?" Я сподівалася до останньго,  що змогла його переконати, що книга - це цілий світ, який розкривається перед читачем. Марно сподівалася. Він прийшов без нічого. І коли однокласники читали фрагменти творів, захоплено ділилися враженнями, хлопець сидів хвилин 15, а далі почав заважати іншим.
            У цій ситуації тішить те, що він такий - один на клас.  Мабуть, йому теж дарували сірі книжки. А ще - десь були супутники.
             Я зачитала уривок з книги А. Дімарова"Блакитна дитина".

 "...Я намацую під подушкою книжку — непоказну, зачитану, з обшарпаними палітурками, — яка схожа на чарівну скриньку: досить розгорнути її — і звідти з мелодійним дзвоном простягнеться добра, мудра рука письменника, поведе за собою. І я нетерпляче заплющую очі: хоч би швидше минула оця нікому не потрібна ніч та настав ранок!

Книжки брав у шкільній бібліотеці, а потім мені пощастило: я натрапив на скарб.

У комірчині, в найтемнішому та найдальшому од дверей кутку стояли один на одному два великі ящики, збиті з грубих дощок. Я довгий час не звертав на них уваги, а потім зацікавився і запитав про них маму.

— Це — речі вчителя, який виїхав од нас,— пояснила мама, їй, мабуть, не сподобався вираз моїх очей, бо вона відразу ж додала: — Дивись мені: не смій і торкнутись тих ящиків! Чуєш?

— Та чую, — нехотя відповів я і відійшов, замислений, од мами.

Два отакенні ящики! Цікаво, що в них може бути? От би заглянути до них хоч краєчком ока!

І чого невідомий той учитель не їде по них? Коли б там був посуд чи одяг, він давно вже забрав би їх до себе.

Що ж там може бути?

Якісь цікаві прилади? .

То, може, там мідні трубки? Або вогнепальна зброя?

Оті таємничі ящики мені як більмо на оці.

Кілька разів, користуючись маминою відсутністю, залазив я в комірчину, обмацував грубі, погано обстругані дошки.

Врешті не витримав. Вибравши годину, коли мама пішла на батьківські збори, а Сергійко погнав із товаришами до лісу, взяв сокиру, прокрався до комірчини. Запалив свічку, приліпив на край діжки.

Ящики стояли один на одному, загадкові і таємничі. Видно було, що з того часу, як їх поставив отут учитель, ніхто до них не доторкався: дошки аж сиві од пилюки, а з одного боку бородою старезного дідька звисає густе, обсипане пилом павутиння.

Обережно просуваю лезо сокири в щілину, починаю підважувати верхню дошку, міцно прибиту гвіздками. Дошка вищить так, наче я видираю їй зуби, і я, шарпонувши раз-другий, завмираю та прислухаюся, чи ніхто не почув отой скрип.

Нарешті поміж дошкою та стінкою ящика утворилась щілина, достатня для того, щоб просунути руку. Відклавши сокиру, обережно просуваю долоню і намацую тверді палітурки книжок.

Перше почуття, яке мене охопило, — це прикре розчарування. Я чомусь вирішив, що то підручники, і мені здалося, що учитель навмисне набив ними ящики, аби поглумитися з мене.

Уже й сам не знаю, для чого дістав верхню книжку. Вийняв, підніс до свічки і — завмер. Джек Лондон! Оповідання й повісті!..

Я часто мріяв про скарби. Важкі золоті дукати і драхми. Персні із смарагдами і діамантами, кубки і чаші, всіяні коштовним камінням. Шаблі, пістолі й мушкети, оздоблені золотом. Але тільки зараз я зрозумів, що може відчути шукач скарбів, коли наткнеться лопатою на залізну посудину. Коли вивалить із ями казан, зіб’є нетерпляче кришку і побачить коштовності!..

Мені зараз здалося, що свічка спалахнула ясно і весело, осяяла найтемніші закутки. Тремтячими пальцями перегортав пожовклі, читані-перечитані сторінки, — неждане, казкове багатство, що звалилось на мене"

      - Який скарб знайшов хлопчик? Які почуття він переживає?  Чи послухав маму ? А ви завжди слухаєте те, що кажуть батьки? Чому у нього в руках свічка? 

   Ці рядки відтворюють події, які відбувалися майже сто років тому. Чи щось змінилося у нашому суспільстві? 

    Учні 5-б чудові слухачі: не я, а вони називають суттєву різницю нашого суспільства - для нас книга перестала бути скарбом, чимось цінним, окремі учні навіть дозволяють писати чи малювати на сторінках не власних підручників- бо що наше - те не моє. 

      А потім ми читали - багато, виразно, а інколи ,може, не зовсім, але усі - із задоволенням. 

      Бібліотекар Бондарчук Ольга Стефанівна.  зачитала "Короткі історії", які написані дітьми - невеликі, але глибокі за змістом. Вона запропонувала учням створити власні "Коротенькі історії" та надруквати їх. Переконана, що із цим завданням мої учні впораються легко - вони уже щось пишуть.

      Бібліотекарі  Суворова Ірина Іванівна, Сава Катерина Володимирівна підготували для нас чудову виставку казок,  повістей  відомих наших дитячих  письменників: моїх улюблених Сашка Дерманського, Юрія Винничука, Галини Вдовиченко і багатьох інших. Діти  із вогником в очах гортали сторінки ще незвіданих історій, а потім багато зі них взяли книжки з бібліотеки. Щоправда, не всі, але я сподіваюся що їх з кожним разом буде все більше.  

   Коли я вже збиралася йти, пані Ольга  сказала:

- А ми для цікавості порахували, чиїх дітей у нас найбільше. Знаєте. чиїх?

- Ну?- емоції взяли гору і словниковий запас різко зменшився.

- Із 7-Б 2 школи.

-Моїх? Просто записаних?

 -Ні. Не записаних.Вони читають....

...Коли повернулися у кабінет, дітей все ще переповнювали  емоції. На питання "Чи вам сподобалося?" прозвучало навіть "Вау!!!".
    І  раптом Таміла вигукнула:

- Ми забули подякувати!

 - Я подякувала.

- Ні! Ви не розумієте-МИ ЗАБУЛИ ПОДЯКУВАТИ!!! 
                Цими словами сказано дуже багато.

Дякуємо вам, працівники  бібліотеки - філії №9 , що легко і просто дозволяєте нам поринути у чарівний світ книги.